Історія с. Вільне


Село Вільне розташоване в долині річки Волошка, яка впадає в річку Ірпінь. В давнину село звалося Вульшка (мала або пуста Вульшка) по розповідях старожилів, було спалене і спустошене двічі поляками. Назва села пішла від слова «вільхи», якої багато росте по берегах річки.

Перша згадка про село в документах датується 18 лютого 1636 року, коли пан Самуель Харлінський повернув пану Олександру Зиховському (Жуковському) заставу 3000 злотих за села Соснівку і Вольшку.

В селі жили виключно хлібороби. Селяни сіяли всі культури зернових, окрім пшениці. Середній урожай не перевищував 20-25 пудів з десятини. А коли посіви гинули від морозу чи граду починався голод. Щоб вийти з біди, люди продавали поміщикам свою землю і силу. Село зразу було не велике, а пізніше стало більше поселятись людей.

В селі була капличка, пізніше була збудована церква воїнами Семена Палія, який в той час перебував на території села.

Село Вульшка належало Бишівському помістю до 1843 року. В 1843 році в селі оселився Гаврило Крижанівський, який купив село у поміщиків Харлінських.

Крижанівський мав четверо синів, але помістя розділив між двома старшими синами. Поступово село занепадало, хоча земля була непоганою для землеробства. Землі в пана було 600 десятин. Діти Крижанівського продали село Вульшку генерал-майору Кашньову в 1876 році, який володів селом до 1900 року.

Після 1900 року генерал-майор Кашньов продав село і землі пану Дем'яновському. В селі був млин, який був побудований ще за поміщика Крижанівського. Дем'яновський збудував ще й вітряк. Млин Дем'яновський здав в оренду Бодрицькому Михайлу. Коли помер пан Дем'яновський, пані Дем'яновська продала землю Зеленському і частину купив Стратон, а також Дем'яновський ліс. Федір Степаненко і пан Маник купили землю у пана Зеленського.

Селяни переходили від одного пана до іншого. Працювати ставало дедалі важче. Коней було мало, більше було волів. Кормів було мало, худоба була безсильна. Основними знаряддями праці були: рало, ступа, битниця, терниця для мішання конопель, прядка, верстат для ткання полотна. Одяг у селян був з саморобної тканини-полотна, яке самі ткали. Також пряли вовну і ткали самі сукно, з якого шили світи. Хати селян були дерев'яні з соломяною стріхою, з маленькими вікнами. Світили в хатах вуглиною, лоєм, олією. В хаті бідняка, крім стола, лави і дерев'яного полу (де спала вся сім'я) нічого не було. Над сіньми в хаті не було стелі, а через малі вікна світла в хаті було мало. Так і проходило життя в злиднях, темноті, непосильній праці, яка приносила не достаток, а злидні.

Пані Дем'яновська подарувала урочище Крушняки – громаді для випасу худоби. В селі були чумаки, які їздили в Крим по сіль. Це Петровський Дем'ян, Коваль Тиміш, Сергієнко Іван, які мали по два вози – лозові мажі, воловою шкірою обшиті і зверху сіль вкривали великою воловою шкірою. Ϊздили волами по 6-8 волів, яких запрягали в дві упряжки. Чумак Сергієнко Іван на степу продав свого сина в турецьку неволю за мазницю грошей.

В селі була корчма. Селяни топили своє горе в горілці. В 1903 році селяни підпалили млин і корчму панові. Пізніше громада побудувала нову корчму.

Двічі лютувала епідемія тифу, іспанки. Ніколи не виводилася віспа, кір, скларлатина, малярія та інші хвороби. Лікарів у селі не було, а людей лікували бабки-шептухи, знахарки. Хворі люди не лікувались, в селі була велика смертність, особливо серед дітей.

Школи до 1880 року в селі не було. В 1880 році була збудована школа на кошти багатіїв. В школі навчались діти багатих і тільки хлопчики. Тут було чотири класи і називалась вона церковно-приходська школа. Учив дітей дяк Гуронда. Навчання в школі було тяжким. Вчили тільки молитви, якщо учень не знав на пам'ять молитви, його били або ставили на коліна. В селі до 1917 року було дуже мало грамотних селян. В 1917 році всіх чоловіків забрали на війну з німцями. В селі залишився тільки один дід Рябчук Дмитро, який умів трохи писати і читати. До нього приходили всі жінки, щоб він прочитав їм листи і написав.

В 1917 році землю поміщика Манича було розподілено між бідними селянами. В роки громадянської війни селом проходили петлюрівці, деніківці, загони Богатиренка, Гайового, Зеленого. Розповідав Степан Овсійович Трегубенко, що за тиждень багато разів мінялася влада в селі. За селом були порубані на куски два більшовики. Степан Овсійович служив у радянській армії з 1917 року. Разом з жителем хутора, який розміщений за річкою під лісом (називається він зараз «Нива») Лепським Ничипором, бачили В. I. Леніна в 1920 році.

В 30-ті роки, в період колективізації України радянською владою, в селі ще зберігався фермерський принцип оброблення землі з найманою працею. Так перед в'їздом у Вільно, зі сторони села Соснівка, розміщувалось угіддя Павла Зуєва що мав наймитів, землю та худобу. Примітно що гора де мешкала його родина й досі, хоч і не офіційно, називається - Зуєва. Але з розширенням насильницької колективізації, закріпленої голодомором, фермерство було повністю винищене.

Під час Голодомору в 1933 р. від голоду померли 45 односельчан.

12 липня 1941 року в село вдерлися окупанти. Біля школи загинув увесь сад, німці машинами й кіньми знищили його. Віроломний безлад нацистських загарбників порушив мирну працю, мирне життя радянських людей. Як хижі звірі хапали все, що знаходили в селян: свиней, корів, гусей, курей, яйця, молоко. В школі поставили коней, сад біля школи знищили, тин спалили, шкільне знаряддя побили, в портрети стріляли, меблі спалили. В селі були обрані поліцаї, староста. Німці в селі не стояли довго, переїхали в Бишів, де була комендатура. Дуже часто німці з'являлись у селі. Багато чоловіків села були мобілізовані в ряди Радянської Армії, а хто залишився дома допомагав партизанському загону, який був розміщений в лісах навколо села.

Після війни колгоспники взялися за відбудову зруйнованого господарства. Розпочалася підготовка до відкриття навчання в школі. Навчання почалося в грудні 1943 році. Колгосп став називатися «ім. Чапаєва», а село 1947 року за Указом Президії УРСР, було перейменовано «з Вульшки» на село Вільне Бишівського району.

В 1944 році грошові прибутки колгоспу ім. Чапаєва становили 152671 карбованців. Великої рогатої худоби було 127 голів, в тому числі 4 корови. Середня врожайність зернових за 1 га становила 5 ц. Сільгоспмашин, інвентаря не було, окрім 24 возів i 8 коней. Головою колгоспу ім. Чапаєва був: Іван Петрович Кравченко – інвалід Другої Світової війни. В 1967 році бібліотека села Вільного налічувала 4 300 книг, в читачів 300. Зведено Будинок культури на 250 місць. За десять років в селі збудовано 53 будинки на фундаментах і покритих не соломою, а шифером або залізом. Село електрифіковано і радіофіковано. Колгоспники отримують хорошу зарплату, мають 65 телевізорів, 72 пральні машини, мотоцикли, веломашини майже в кожній хаті.

У 1948 р. Олександр Коваль, житель Вільного, одержав орден Леніна за досягнення в садівництві.

У 1969 р. діюче в селі господарство ім. Чапаєва перейменовано у колгосп ім. Щорса.

У 1972 р. було створено Вільненську сільську раду. Першим її головою був Анатолій Якович Осінський, секретарем - Катерина Григорівна Стеценко.

З червня по вересень 1986 року в селі було споруджено 156 нових садиб. Збудовано в надзвичайно короткий термін. Про це свідчить знайдений гранітний камінь з написом: "У будівництві села Вільне брали участь будівельники Ровенської, Тернопільської і Волинської областей, червень – вересень 1986 року. У цьому ж році побудовано дитсадок, ФАП та комплекс споруд.

У 1991 р. у Вільне було підведено воду і газ. Внесок у газифікацію села зробили голова колгоспу ім. Щорса Петро Семенович Бендовський та сільський голова Іван Тимофійович Хижняк.

30 вересня 1995 року світла простора нова школа зустріла своїх господарів та численних гостей теплом і затишком.

4 січня 1996 року в селі Вільне відкрилась Свято-Миколаївська церква у приміщенні старої школи.

Логін: *

Пароль: *